Чому цивільні не хочуть евакуйовуватися

Ольга Кириленко багато працює у зоні проведення бойових дій, у місцях, звідки цивільне населення просять евакуйовуватися. Однак вона розповідає про випадки, коли навіть сім’ї з немовлятами продовжують залишатися у небезпеці. На думку Ольги, основною причиною таких дій є страх перед невідомістю:
"Вони думають, що поїхати в більш безпечне місто України буде гірше, аніж те, що в них є зараз. У людей, які тривалий час перебувають під обстрілами, викривлюється сприйняття всього, що відбувається навколо".
Також, за словами журналістки, для людей, особливо старшого віку, залишаються важливими їхні матеріальні блага, їхні будинки, сараї, машини.
Ольга згадує, як їздила в зону бойових дій до повномасштабного вторгнення і запитувала людей ще тоді, чому вони не їдуть. Зараз журналістка переоцінила своє ставлення до евакуації.
"Я сама родом з міста Суми. Зараз я розумію, що якби станом на зараз я залишалася жити там, я не певна, що виїжджала б з міста, хоча там таке відчуття, що "шахеди" просто поселилися у місті. Зараз я розумію людей, які не хочуть покидати своє житло. Я не засуджую їх", – каже Ольга.

Медійність допомагає військовим

Юлія розповідає, що деякі комбриги бояться допускати медійників, аби вони не показали зайвого. Але вона запевняє, що за роки практики журналісти вміють зняти так, щоб ворогові це нічого не дало:
"Дрон противника бачить більше, ніж можна побачити в наших новинах. Звісно, противник моніторить новини, але за 10 років ми так навчилися знімати, що незрозуміло, звідки ми це зняли. Тому коли командир бригади вважає, що не будемо пускати журналістів, бо зайве покажуть, мені його просто шкода. Хлопці заслуговують на те, щоб показати, як вони круто воюють".
Юлія додає, що таких офіцерів залишилося небагато, армія потребує донатів, і медійність у цьому дуже допомагає:
"Держава не забезпечує підрозділи повністю всім необхідним. Тож максимально всі просяться, щоб до них приїхали й розказали про них, щоб стати більш медійними".
Юлія сама займається волонтерством, але зізнається, що не розуміє, коли військові допускають журналістів на зйомки лише в обмін на допомогу.
Крім того, під час поїздок на фронт між роботою Юлія евакуює покинутих тварин і шукає їм нових господарів.

Про страх контактувати з медіа

Ольга Кириленко відзначає, що на початку повномасштабного вторгнення місцеве населення упереджено ставилося до журналістів, люди переживали, що через медійників можуть бути обстріли. Такі наративи просувала російська пропаганда. Зараз ситуація змінилася, люди звикли до журналістів. За словами кореспондентки, головне – працювати так, щоб не нашкодити місцевим, не видати робочі заклади тощо.
"Варто розуміти, що коли журналісти приїжджали, наприклад, у Бахмут, активна частина населення міста вже виїхала. Люди, які залишилися, це переважно ті, кому не було куди їхати, хто перебував у полоні власного страху і, на жаль, легко піддавався російській пропаганді", – згадує медійниця.

Берегти емоційну стабільність, щоб продовжувати працювати

Ольга розповіла, що часто доводиться працювати з цивільними не лише як журналістці, але й вмовляти їх евакуюватися, допомагати з цим. Не всі історії мають позитивний фінал, і журналістці доводиться з цим жити:
"Це не руйнує мою емоційну стабільність. Мені здається, що попри те, що я бачу на фронті, з чим я живу, як я ховаю своїх друзів, мені вдається зберігати емоційну стабільність, щоб продовжувати робити свою роботу".
Кореспондентка каже, що, обираючи місце зйомки, не думає про власне життя.
"Щодо того, куди їхати знімати, у мене майже відсутній страх. У мене немає такого, що я кудись не їду через страх за своє життя. Я можу кудись не поїхати, бо не можу знайти людину, яка мене туди завезе".
Ольга згадує, що двічі відмовлялася від поїздок, але каже, що керувалася не страхом, а раціональним розумінням, що може не впоратися і стати тягарем для людей, які сприятимуть зйомкам.
"Я не міряю нічого страхом, я міряю усе своїм інтересом. Мені було цікаво поїхати в Покровськ – я поїхала. Цікаво було потрапити у Суджу – я була там", – каже Ольга і додає, що працювати на чужій території їй було неприємно. Крім того, тут немає розуміння, де безпечно, і неможливо передбачити поведінку місцевих.

Про війну в рідному місті і ціну правди

В Ольги Кириленко немає матеріалів про її рідну Сумщину. Журналістка пояснює, що їй занадто болісно висвітлювати події війни з рідного регіону:
"Я змирилася з думкою війни, коли живу в Краматорську чи Києві. Але не можу змиритися з думкою щодо Сум. Мені дуже важко змиритися з тим, що Суми стали прифронтовим містом і війна так близько. Я не хочу висвітлювати війну у своєму місті".
За словами Кириленко, найважче отримати доступ до зйомок на Херсонщині. Це було і після деокупації Херсона, і, за словами медійниці, ситуація особливо не покращилася й зараз:
"Я не хочу почуватися злочинцем за те, що їду виконувати свою роботу. А на Херсонщині це було саме так. Мені не подобається, коли мені щось забороняють. Журналістика виховала в мені відчуття, що не може бути такого, щоб тебе кудись не впускали без об’єктивних підстав".
Ольга готова йти на ризик, щоб створити важливий для неї матеріал:
"Для мене головний не матеріал, а правда. Я хочу, щоб люди знали про фронт більше, ніж з офіційних зведень. Хочу показувати людей, які стоять за цим. Я вважаю, що це благородна мета, заради якої можна чимось жертвувати. Звісно, не можна жертвувати життям і здоров’ям людей".
Кореспондентка намагається познайомитися з якнайбільшою кількістю військових, підтримувати з ними зв’язок, аби мати змогу отримати інформацію про справжню ситуацію.
"Я мрію зняти репортаж про деокупований Бахмут. І я дуже хочу побачити Донецьк і зняти щось про нього. Це дві мої мрії. Я дуже хочу, щоб це все було не дарма, щоб ми не опустили руки і не втратили те, за що люди поклали своє життя".