Крим, ФСБ, заборона на в’їзд

Тарас розпочав журналістську кар’єру у 2015 році, коли поїхав працювати в уже окупований Крим. Це, за його словами, була польова правозахисна місія – він опитував людей, які були свідками політичних переслідувань на півострові, здебільшого кримських татар, готував матеріали.
"На мене ці перші поїздки справили велике враження. Звичайно, це не та війна, яку ми бачимо зараз, але це все одно була війна, невидима на той момент тема. Дуже цікавий був антропологічний досвід, адже кримські татари – унікальний народ, спільнота, яка монолітно у 2014 році обрала сторону України", – згадує Тарас.
На той час робота на півострові була вкрай небезпечною. Багатьох журналістів та активістів затримували, саджали в тюрму, були випадки вбивств.
"Я міг би опинитися у в’язниці, мене могли вбити. Якось я просто дав собі відповідь на питання: чи те, що я роблю, вартує такого ризику? Для мене вартувало. Оцінивши ризики, я розумів: можлива ціна – Ібрагімов", – ділиться журналіст.
За час роботи в Криму Ібрагімова неодноразово затримували російські силовики, проводили допити.
"У них не було чіткої ідеї, що зі мною зробити. Якби хотіли завербувати, то запропонували б. Якби хотіли посадити – зробили б це за день. Це був розмитий психологічний тиск", – згадує він.
"Десь там на підкірці відкладається, що за тобою постійно стежать. І вони дійсно завжди слідкували. Вони були під судами, вже знали мене в обличчя, я їх теж знав. У підсумку мене не посадили, але просто не пустили більше в Крим".
У 2020 році ФСБ без пояснень заборонило Тарасові Ібрагімову в’їзд до Криму до 2054 року.

Початок воєнної журналістики

Після заборони в’їзду до Криму Тарасові запропонували вести ранкові ефіри на радіо. Однак його запал швидко вичерпався. Почалася пандемія коронавірусу, і журналіст не розумів, чим зайнятися.
"Тривалий час я був у поганому емоційному стані. Потім висвітлював репатріацію українок із таборів для біженців у Сирії. Це правозахисна складова журналістики, і вона для мене дуже важлива", – розповідає Ібрагімов.
Його досвід воєнної журналістики розпочався напередодні повномасштабного вторгнення, 23 лютого 2022 року, коли він отримав редакційне завдання зняти сюжет про підготовку бізнесу до можливої великої війни.
"24 лютого я мав знімати цей сюжет, і от 24 лютого почали падати ракети нам на голови. А в мене на руках була камера, тож із самого ранку я почав робити перші репортажі", – згадує журналіст.
Перші репортажі були з вулиць Києва: розмови з тероборонівцями, зйомки блокпостів. Тарас каже, що зараз ці сюжети здаються йому наївними. Далі він знімав Бучу, Ірпінь: "Звичайно, там уже все було сумно і серйозно". Перші сюжети були з вулиць Києва, блокпостів, інтерв’ю з тероборонівцями. Потім – поїздки до Бучі та Ірпеня.
"Я не був готовий до роботи в таких умовах. Певною мірою, робота в Криму дала базу для оцінки ризиків. Але журналістика – це завжди про ризики. З цим треба змиритися, прийняти цю істину і з нею жити", – розмірковує Ібрагімов.
Журналіст також згадав досвід зйомок у Бучі: "Я не до кінця розумів, як таке можливо. Під Києвом, у XXI столітті – тіла людей із зав’язаними руками, братська могила під церквою. Це було за межею розуміння".

Висвітлення війни на передовій

Тарас згадав досвід зйомок на стабпункті "Вовків да Вінчі". За його словами, він міг би показувати філігранну роботу медиків годинами, але змушений вкластися у 10 хвилин, бо більше ніхто не дивитиметься:
"На третій рік війни люди вже не подивляться твій репортаж зі стабпункту. На жаль. Тому намагаюся просто фокусуватися на основному і з болем відсікати вторинне".
Зараз Тарас висвітлює події з різних ділянок фронту.
"Фронт дуже динамічний, щодня відбувається безліч подій, за якими треба слідкувати. Доводиться просто наздоганяти їх", – пояснює Ібрагімов.
Він також критикує надмірну зарегульованість роботи медійників на передовій. Під час поїздки на Херсонщину Тараса позбавляли акредитації.
"Я не розумію, чим загрожувало те, що я поїхав на Херсонщину. З поліцейськими, в деокуповане село. Я зняв, як люди дзвонили рідним і раділи, що їх звільнили. Якщо це не історичні кадри, то як мінімум важливі, щоб їх показати", – наголошує журналіст.
Тарас наголошує, що для важливо показато війну такою, як вона є, і це вартує ризику власним життям: "Я собі просто ставлю за мету показувати війну такою як вона є".
Після війни Ібрагімов планує займатися фотографією або документалістикою, не пов’язаною з війною, але не виключає можливості висвітлювати конфлікти в інших країнах.